Викладач історії Любашівського ліцею №2, заслужений вчитель України Валерій Бондаренко понад 30 літ рятує від небуття речі повсякденного вжитку. Його колекція нараховує декілька тисяч експонатів.
Про це інформує Одеське життя.
Музей у «Сонечку»
На думку збирати селянські раритети педагога наштовхнув професійний інтерес – щоб на уроках історії демонструвати учням речі, які використовувались у побуті. Бувало, навіть викуповував у «чорних археологів» їхні знахідки скіфської чи черняхівської доби.
А коли зникло чимало населених пунктів, уродженцю прадавнього села стало боляче, що відходять і самі інструменти та знаряддя, і знання про них. Тому вчитель вирішив їх вишукувати, зберігати та демонструвати усім бажаючим.
Своє зібрання педагог-краєзнавець розмістив у приміщенні дитсадка «Сонечко», влаштувавши там етнографічний музей «Оберіг». Не полишає Валерій Миколайович заповітної мрії — відтворити у Любашівці українську садибу з усім її убранством.
— Хатній скарб – це посуд, столове начиння: качалка, макогін, макітра, чавун, інструменти для догляду за хатою (віник, совок), одягом (праники, рублі, праски). Пічне начиння: кочерга (коцюба), хлібна лопата, чаплія, рогач, помело, — розповів історик. — У макогоні кописткою перетирали різноманітні продукти чи мак. Найбільш популярним був чавун (чавунок, чавунець) — найпрактичніша посудина з чавуну, що повторює форму традиційного глиняного горщика. Господині вправно ставили і виймали з печі вариво з допомогою рогача.
Є у музеї совок для муки та круп, праник, пральник — дерев’яний валок для вибивання білизни під час прання, рубель – прилад для прасування білизни. Поряд – залізні праски з порожниною всередині, куди завантажувався жар. Таку праску розігрівали, вимахуючи нею вправо-вліво, тіпали. Звідси й поширилося прислів’я: тіпун тобі на язик.
В експозиції є діжа — низька широка дерев’яна посудина для приготування тіста на хліб.
Цебро або цебер — дерев’яне відро, коромисло, на якому носили відрами воду з криниць. Дерев’яні ночви, виготовлені з липи, для прання білизни, купання дітей та прання вовни.
Декілька величеньких ступ з товкачами як у казках про бабу Ягу, яка літала на такому пристрої.
Прикрашають зали численні вишиті рушники, хустки та домоткані доріжки, глиняний посуд тощо.
Це скарб, а не мотлох
Невгамовний пошуковець здебільшого знаходить старожитності на інтернет-сайтах. Недавні його покупки — дерев’яні кухлі, а ще дерев’яна дитяча колиска зі Звенигородщини, батьківщини Тараса Шевченка.
— Прикро, але ми втрачаємо цілий пласт національної культури. У селах, коли вмирає старенька бабуся, її спадкоємці позбавляються «мотлоху». У вогонь кидають старовинний одяг, рушники, навіть розписні скрині, в яких вони зберігалися десятиліттями, — з болем розповів Валерій Бондаренко. — У металолом потрапляють праски, рогачі, інші витвори місцевих ковалів. Потрібно, щоб молодь мала уявлення про кочергу, коцюбу, дерев’яну лопату, рогача, ночви… Адже це все наше рідне, отримане у спадок від бабусь-дідусів.