Українські соціологи провели опитування громадської думки щодо можливих територіальних поступок Росії в обмін на мирні домовленості та гарантії безпеки.

Про результати повідомляють на сайті Київського міжнародного інституту соціології.

Упродовж 2-17 грудня 2024 року КМІС провів власне всеукраїнське опитування громадської думки «Омнібус», до якого за власною ініціативою додав запитання про ставлення до територіальних поступок, зокрема, у рамах можливих пакетів мирних домовленостей. Методом телефонних інтерв’ю (computer-assistedtelephoneinterviews, CATI) на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів (із випадковою генерацією телефонних номерів та подальшим статистичним зважуванням) у всіх регіонах України (підконтрольна Уряду України територія) було опитано 2000 респондентів. Опитування проводили з дорослими (у віці 18 років і старшими) громадянами України, які на момент опитування проживали на території України, підконтрольній Уряду України. До вибірки не включали жителів територій, тимчасово не контрольованих владою України (водночас частина респондентів – це ВПО, які переїхали з окупованих територій), а також опитування не проводили з громадянами, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року.

Запитання про загалом готовність до територіальних поступок ставилося 985 респондентам. Формально за звичайних обставин статистична похибка такої вибірки (з імовірністю 0,95 і з урахуванням дизайн-ефекту 1,3) не перевищує 4,1%. У випадку запитання про пакети мирних домовленостей респондентам ставили один із трьох пакетів, тому для кожного з цих пакетів ми отримали відповіді від 630-706 респондентів. Формально за звичайних обставин статистична похибка такої вибірки (з імовірністю 0,95 і з урахуванням дизайн-ефекту 1,3) не перевищує 5%.

За умов війни, крім зазначеної формальної похибки, слід додавати певне систематичне відхилення. Фактори, що можуть впливати на якість результатів в умовах «воєнного часу», КМІС наводив раніше.

Загалом, фахівці вважають, що отримані результати однак зберігають високу репрезентативність і дають змогу досить надійно аналізувати суспільні настрої населення.

 Готовність до територіальних поступок

Від травня 2022 року КМІС у своїх власних опитуваннях регулярно ставить запитання щодо готовності населення до територіальних поступок для якнайшвидшого досягнення миру та збереження незалежності. До нинішнього опитування востаннє КМІС ставив це запитання на початку жовтня 2024 року. Як і в попередній публікації, соціологи звертають увагу на деякі методичні аспекти. Так, формулювання запитання звучить «З яким із цих тверджень щодо можливих компромісів для досягнення миру з росією Ви згодні більшою мірою?», а респондента просили обрати одне з двох таких тверджень (при цьому різним респондентам твердження зачитували в різному порядку для зниження ефекту порядку):

• «Для якнайшвидшого досягнення миру і збереження незалежності Україна може відмовитися від деяких своїх територій»
• «За жодних обставин Україна не має відмовлятися від жодних своїх територій, навіть якщо через це війна триватиме довше і будуть загрози збереженню незалежності»

Окремо підкреслюють, що перше твердження не містить в собі уточнення, які саме території можуть бути предметом поступок. Також не йдеться про офіційне визнання належності певних територій до Росії (наприклад, частина людей готові відкласти визволення окремих територій на майбутнє у більш слушний для цього час, але наразі не визнавали офіційної належності до Росії). Також у жодному випадку перше твердження не є тотожним «миру на будь-яких умовах» чи тим більше готовності до капітуляції. Зазначене твердження вимірює, наскільки в цілому українці готові обговорювати можливі параметри миру в контексті питання контролю територій. (Проте водночас, оскільки реальність є складнішою, у другій частині пресрелізу представлені експериментальні дані, які краще проливають світло на ставлення українців до параметрів миру.)

На графіку 1 наведені відповіді респондентів. Якщо між травнем і початком жовтня 2024 року ситуація фактично не змінилася, то в період між початком жовтня і груднем простежується зростання з 32% до 38% частки тих, хто загалом готовий до певних територіальних поступок.

При цьому частка тих, хто категорично проти жодних поступок, знизилася. Утім, попри всі складні обставини станом на грудень 51% українців виступали проти жодних територіальних поступок (на початку жовтня було 58%).

Графік 1. З яким з цих тверджень щодо можливих компромісів для досягнення миру з росією Ви згодні в більшій мірі?

 

На графіку нижче дані наведені в розрізі регіону проживання респондентів. Якщо аналізувати тенденції порівняно з початком жовтня, то у всіх регіонах є тенденція до деякого зростання готовності до поступок. Водночас у всіх регіонах зберігається тенденція до переважання тих, хто виступає категорично проти поступок.

Також, як і раніше, ситуація на Заході, у Центрі і на Півдні досить подібна. На тлі інших трохи вирізняється лише Схід (Донецька і Харківська області), де трохи менше тих, хто категорично проти жодних поступок. Утім, навіть у цьому прифронтовому регіоні – зоні активних бойових дій 43% мешканців категорично проти жодних поступок (а в цілому готові до певних поступок – 41%).

Графік 2. Готовність до територіальних поступок у регіональному вимірі

 

У публікації за результатами опитування на початку жовтня показували, що готовність до територіальних поступок пов’язана із самооцінкою, скільки готові терпіти ще війну, а також із ставленням до Президента і сприйняттям політики Заходу щодо України. Ці тенденції також зберігаються. Водночас у цій публікації соціологи хочуть показати зв’язок між рівнем оптимізму і готовністю до поступок. КМІС раніше публікував результати опитування щодо того, наскільки українці оптимістично дивляться у майбутнє і як оцінюють єднання в суспільстві.

За однією із класифікацій, 50% українців можна зарахувати до послідовних чи скоріше послідовних оптимістів, а 23% – до послідовних або скоріше послідовних песимістів. Решта 27% мають суперечливі чи невизначені погляди щодо майбутнього та єдності українців. На графіку 3 можна побачити, які ці категорії населення сприймають можливість територіальних поступок.

Як можна бачити, серед песимістів 59% вважають, що варто йти на певні територіальні поступки, категорично проти – 27%. Серед оптимістів ситуація дзеркально протилежна – 60% виступають категорично проти жодних поступок, а 31% загалом готові до певних поступок. Важливо при цьому звернути увагу на категорію тих, хто має суперечливі або невизначені думки – вони за своїми поглядами щодо поступок майже ідентичні до оптимістів.

Графік 3. Готовність до територіальних поступок у розрізі рівня оптимізму

 

«Клімат думок» щодо готовності до територіальних поступок

Крім, власне, власних думок українців про (не)доцільність територіальних поступок також треба розуміти, яким є «клімат думок» – як, на думку українців, інші люди в Україні ставляться до територіальних поступок. Це особливо важливо в контексті фактичної революції у джерелах інформації серед українців, коли українці переважно почали споживати її з цифрових джерел (насамперед – із тисяч Telegram- і YouTube-каналів), які сприяють і формуванню «інформаційних бульбашок», і загалом викривленому розумінню громадських настроїв.

Тому ми іншим респондентам (яким не ставили запитання про їхню особисту думку, як вони самі ставляться до територіальних поступок) ставили запитання, а скільки, на їхню думку, людей в Україні згодні з твердженням про доцільність територіальних поступок. Серед респондентів 78% змогли дати певну відповідь (решта 22% сказали, що їм важко відповісти) і серед них у середньому відповідь була 43% (тобто українці «в середньому» вважають, що 43% українців на підконтрольних територіях готові до поступок). Це насправді лише трохи більше фактичних 38%, тобто в цілому «у середньому» українці називають досить близький до реальності результат. Навіть у більше – у всіх регіонах оцінки майже ідентичні (42-45% залежно від регіону).

Утім, ця «точність» є оманливою і насправді приховує в собі значну тенденцію до поляризації. Так, на графіку нижче наведений розподіл, скільки респондентів називали певний % у певному діапазоні. Змістовно діапазони відповідей можна класифікувати від «ніхто» (респонденти, які вважають, що 0% українців готові до поступок) до «абсолютна більшість чи практично всі» (респонденти вважають, що 80-100% українців готові до поступок). Як можна бачити, у нас виходять досить рівнонаповнені за своїми оцінками категорії населення. Якби ми мали консенсусний погляд серед громадськості, певний діапазон безумовно домінував би (наприклад, якби більшість респондентів називали оцінки в межах 33-43%).

А зараз ми бачимо, наприклад, що 25% українців вважають, що ніхто або незначна меншість українців вважають за доцільне йти на територіальні поступки. На противагу їм 26% відчувають, що більшість українців готові до територіальних поступок. Крім цих умовно крайніх категорій 15% відчувають, що ситуація умовно «50 на 50», а 12% відчувають, що хоча тих, хто підтримує поступки, – меншість, але ця меншість є доволі значною. Причому аналогічна ситуація має місце у всіх регіонах.

Графік 4. За Вашими відчуттями, який % людей, які зараз проживають на підконтрольних Україні територіях, згодні з таким твердженням: «Для якнайшвидшого досягнення миру і збереження незалежності Україна може відмовитися від деяких своїх територій»?

 

Респонденту варіанти не пропонували, інтерв’юєр позначав відповідь від 0% до 100% – що називав респондент (або важко сказати)

За одним запитанням, звісно, не можні робити глибокі і тим більше однозначні висновки, але ці результати вже ілюструють певні важливі тенденції. Так, у таких запитаннях респонденти враховують як свій особистий досвід спілкування, так і свої спостереження після, наприклад, читання новин у Telegram, слухання «експертів» у YouTube тощо. Оскільки приоптуванні наголошували, що мова про все населення на підконтрольних територіях, для респондентів «вага» інформації з медіа мала бути особливо значною для того, щоб зробити оцінку.

Те, що ми бачимо таке розпорошення оцінок, може свідчити про формування «інформаційних бульбашок». Тобто люди, отримавши можливість «обирати» Telegram-канали, «експертів» у YouTube тощо, ще більше обмежують різноманіття думок, які вони споживають. Ці «інформаційні бульбашки» також можуть бути скорельовані з власними мережами близьких і друзів. Тобто людина і серед близьких бачить домінування певних думок, і потім це «підтверджує», коли читає новини в улюбленому Telegram-каналі або коментарі до них. Це посилює відчуття, що «значить, ця думка не лише моя, але і властива більшості українців». У результаті ми отримуємо спочатку дуже фраґментовану громадську думку, яка далі може перейти в різко поляризовану, оскільки кожна «бульбашка» лише цементує «свої» погляди.

Водночас інша важлива для України тенденція – щонайменше з цього обговоюваного тут питання (готовність до територіальних поступок) «інформаційні бульбашки» не мають виразної регіональної специфіки (теж щонайменше наразі). Раніше для України було характерним споживати інформацію зі значною мірою регіональними особливостями (наприклад, дивитися певні телеканали чи читати певні регіональні друковані видання), що далі продукувало помітні відмінності з низки питань за регіоном проживання. Зараз же, вочевидь, сучасні технології дають можливість долати великі відстані й «об’єднувати» людей за їхніми поглядами незалежно від регіону. Тому, наприклад, як на Заході, так і Сході практично однакова ситуація з розподілом оцінок і дослідники не можуть сказати, що мешканці одного з регіонів значно переоцінюють українців за готовність до поступок, а мешканці іншого – недооцінюють. Мешканці кожного з цих регіонів – фраґментовані за поглядами та з небезпечним потенціалом поляризації.

Таким чином, сучасні технології як містять у собі ризики та потенціал великої небезпеки для України, так і, з іншого боку, демонструють потенціал долати давні лінії, за якими серед українців були відчутні відмінності.

Ставлення до окремих пакетів мирних домовленостей

Після початку повномасштабного вторгнення в опитуваннях звичними стали запитання, наскільки українці готові чи ні до конкретних можливих поступок (наприклад, відмова від вступу до НАТО). Отримані результати є безумовно цінними для розуміння і загалом готовності до поступок, і визначення умовного «рейтингу прийнятності» поступок.

Проте такий підхід (коли ми для окремої можливої поступки ставимо окреме запитання) має свої недоліки. Насамперед проблема полягає в тому, що в реальності будь-які домовленості є пакетними та є, насправді, батогами і пряниками. Людина можна відкидати певну поступку, але якщо вона буде «запакована» у пакет з іншими, більш важливими аспектами, то такий пакет може хоч і без ентузіазму, але отримати схвалення.

У червні цього року ми проводили власний експеримент КМІС, де досліджували ставлення до можливих «пакетів» мирних домовленостей[4]. Зазначений експеримент насамперед був ілюстративним, оскільки вимірів мирних домовленостей може бути значно більше (як і можливих варіантів кожного виміру). Ми же обмежувалися декількома особливо важливими моментами з їх більш рельєфними описами (наприклад, через виразну обережність щодо безпекових угод ми говоримо про членство або заборону членства в НАТО, оскільки «членство в НАТО» має більш рельєфне і зрозуміле сприйняття населенням). У грудні, тобто в поточному опитуванні, ми повністю повторили експеримент для оцінки змін, які відбулися за пів року.

Отже, нагадаємо, що ми сформулювали три можливі пакети, які включають в себе як позитивні, так і негативні аспекти для України. Для кожного респондента випадковим чином відбирався один пакет (split-sample). Запитання звучало так: «Є різні варіанти завершення війни. Зараз я зачитаю Вам один варіант, а Ви скажіть, як Ви би поставилися до нього. Використовуйте шкалу «я легко погоджуюся на цей варіант», «це буде важкий варіант, але загалом прийнятний» чи «цей варіант зовсім неприйнятний». Отже, цей варіант включає в себе…» («усередині» пакету для зниження ефекту порядку частині респондентів складові зачитувалися в одному порядку, частині респондентів – в іншому). Ми спеціально додали варіант «це буде важкий варіант, але загалом прийнятний», оскільки він у більш соціально прийнятній формі дозволяє людині висловити згоду на певний компроміс.

Самі пакети звучали таким чином:

Пакет №1:

• Росія зберігає контроль над усіма окупованими зараз територіями;
• Україна відмовляється від вступу до НАТО;
• Україна стає членом Європейського Союзу та отримує від Заходу все необхідне фінансування для відбудови.

 Пакет №2:

• Хоча Україна офіційно цього не визнає, але Росія зберігає контроль над окупованими територіями Запорізької, Херсонської, Донецької, Луганської областей та Криму;
• Україна стає членом НАТО та має справжні гарантії безпеки;
• Україна стає членом Європейського Союзу та отримує від Заходу все необхідне фінансування для відбудови.

 Пакет №3:

• Хоча Україна офіційно цього не визнає, але Росія зберігає контроль над окупованими територіями Донецької і Луганської областей та Криму;
• Україна повертає контроль над Запорізькою і Херсонською областями в повних межах;
• Україна стає членом НАТО та має справжні гарантії безпеки;
• Україна стає членом Європейського Союзу та отримує від Заходу все необхідне фінансування для відбудови.

На графіку нижче наведені результати для кожного пакету. Як можна бачити, варіант із відкладенням визволення окупованих зараз територій та забороною на вступ до НАТО, проте із вступом до ЄС, підтримують 41%, а для 47% такий варіант є категорично неприйнятним. (Варто зазначити, що одне з опитувань КМІС раніше показувало, що цінність членства ЄС сприймається не тільки як соціально-економічний прогрес, але і як питання безпеки.) У червні 38% готові були прийняти цей варіант, а 54% були категорично проти. Тобто готовність прийняти такий пакет зросла, але насправді ми бачимо, що зараз меншість його підтримують.

Водночас якщо Україна отримає членство в НАТО (на додачу до членства в ЄС), то навіть із відкладенням визволення окупованих зараз територій 64% готові підтримати цей варіант, а категорично проти будуть – 21%. У червні 47% були готові підтримати цей варіант, а 38% були категорично проти.Тобто за пів року значно зросла готовність до варіанту відкладення визволення всіх зараз окупованих територій в обмін на НАТО.

У випадку третього пакету 60% загалом прийняли би варіант членства в НАТО та ЄС і визволення Херсонщини та Запоріжжя та відкладення визволення Донбасу і Криму. Були би категорично проти – 26%. У червні 57% були готові підтримати цей варіант, а 33% були категорично проти. Тобто також є зростання підтримки за пів року, хоча в меншій мірі, ніж пакету №2.

Ці ілюстративні результати допомагають краще зрозуміти, як українці оцінюють різні підходи до миру. Важливо врахувати такі моменти:

Хоча українці лишаються гнучкими і відкритими до дискусій щодо параметрів мирних домовленостей, але водночас однозначно не згодні на «мир на будь-яких умовах». Ставлення до розглянутих пакетів показує, що якби пакети включали нинішні вимоги Росії (які регулярно з’являються в медіа просторі), то абсолютна більшість категорично відкинули би їх;

Пріоритетним лишається питання забезпечення безпеки та захисту від майбутніх вторгнень. Наприклад, у цьому ж опитуванні ми бачимо, що більшість українців підтримують відновлення ядерної зброї[5]. Ми зазвичай запитуємо про членство в НАТО як гарантії безпеки. Враховуючи поточну ситуацію і обговорення варіанту «відкладення членства в НАТО на 10-15-20 років», може виникнути потреба надання гарантій на певний період до майбутнього членства в НАТО. Ці гарантії мають бути дійсно надійними і такими, яким українці повірять;

Питання повернення всіх територій є болючим для населення. Звісно, абсолютна більшість хотіли би повного відновлення територіальної цілісності України. Те, що зараз частина українців готові до складних домовленостей, є більше свідченням їх прагматичного підходу в поточній ситуації (а не «зрадницькими» настроями). Якщо у червні ми бачили помітну диференціацію та надії на першочергове визволення Херсонщини і Запоріжжя, у нинішній ситуації ми бачимо подібне ставлення до всіх окупованих територій.

Графік 5. Є різні варіанти завершення війни. Зараз я зачитаю Вам один варіант, а Ви скажіть, як Ви би поставилися до нього.

 

Нижче на графіку дані наведені у розрізі окремих регіонів (потрібно враховувати, що в кожному регіоні було не так багато респондентів, що зумовлює вищу похибку на рівні окремих регіонів). Загалом серед населення всіх регіонів тенденції подібні і варто скоріше говорити про подібності, ніж про відмінності серед мешканців різних українських територій. Так, у всіх регіонах без ентузіазму, але більшість готові прийняти мирну домовленість, яка включатиме членство в НАТО і ЄС в обмін на відкладення визволених територій.

Водночас для сценарію членства в ЄС, але відмови від НАТО, скоріше проти є мешканці Заходу і Центру (де, відповідно, 52% і 50% категорично відкидають такий варіант, а 34% і 40% готові підтримати). Водночас на Півдні умовний паритет (46% готові прийняти і 43% категорично відкидають), а на Сході 47% готові прийняти і 34% категорично відкидають. Тобто на Півдні і Сході готовність прийняти дещо вища, хоча насправді ми не можемо говорити про кардинальні погляди мешканців різних територій.

Графік 6. Ставлення до можливих пакетів мирних домовленостей у регіональному вимірі

 

Результати опитування коментує виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

«Попри надзвичайно складний рік і попри майже три роки повномасштабного вторгнення українці продовжують демонструвати високу стійкість. Можливо, хтось після читання інформації у своїй «бульбашці» (із специфічною подачею та акцентами навіть авторитетних медіа) екстраполює її на все населення та вірить у «занепадницькі» настрої українців. Проте це не відповідає дійсності і наші опитування, навпаки, показують, що більшість українців лишаються дивовижно стійкими», – відзначає науковець.

Українці розуміють, що війна – екзистенційна, а ворог прагне знищення України та українців як нації. Тому простір варіантів дуже обмежений, якщо ми хочемо вижити.

Водночас українці шлють важливий сигнал і військово-політичному керівництву, і нашим західним партнерам. Ми, українці, розуміємо геополітичні та внутрішні складнощі і обмеження, тому готові демонструвати прагматичну позицію та обговорювати можливі навіть складні варіанти розвитку подій. Водночас ми відкидаємо хибну думку, що ми прагнемо будь-якого, але миру. Так, ми мріємо про мир, але «мир на будь-яких умовах» нам не потрібен. Тому ми підкреслюємо, що зараз для нас пріоритет – гарантії безпеки, які унеможливлять майбутню агресію Росії. Ми, українці, є конструктивною стороною. Проте наша конструктивна позиція закінчується там, де наші фізичні життя та фізичний захист хочуть зробити розмінною монетою оманливого «миру».

«І традиційно ми вже як КМІС закликаємо всіх українських суб’єктів до єдності. Сильні Сили оборони безумовна запорука будь-якого сталого та безпечного миру. Водночас і сильне об’єднане суспільство є необхідною умовою для цього. Тому і влада, і опозиція, і журналісти, і громадські активісти, і прості громадяни повинні усвідомлювати, що їх, наприклад, нелюбов до когось з публічних діячів в Україні не має затьмарювати любов до України. І публічні дії чи заяви українських суб’єктів не мають бути інструментом бездумної реалізації егоїстичних інтересів (матеріальних чи визнання), а мають щонайменше враховувати вимогу «не нашкодь» – підсумовує Грушецький.