“Коли дитина потрапляє в хорошу сім’ю — вона не може піти такою, як була”, — переконаний Роман Федоренко, патронатний вихователь.
Про те, як навчитися відпускати дитину, як мотивувати до створення патронатних сімей і як вийшло створити таку у невеличкій сільській громаді Одеської області — розповідаємо у дописі.
Роман переїхав до Піщаної з іншої області разом з 5-ма біологічними дітьми, де служба у справах дітей взяла їх під супровід як багатодітну сім’ю. Тоді наймолодшій був лише один рік. Згодом Роман одружився з Іриною, громадянкою Естонії, яка мала 3-х дітей, усиновлених і під опікою. Так у подружжя стало 8-ро дітей на двох.
Роман згадує: “У нас великий стіл на кухні, за яким ми збираємося. Крик, шум, гамір, діти всі щось розповідають. Коли старші підросли й ми збиралися за столом без них, стало пусто, наче чогось не вистачає”.
Одного разу Роман побачив у центрі зайнятості брошуру про патронат. “Прочитав, щось у серці тьохнуло, але подумав: куди вже, достатньо з дітьми натішився”. У той же день Ірина принесла ту саму брошурку: “Рома, подивись”. Пара сприйняла це як знак.
У той же час Світлана Думік, керівниця служби у справах дітей Піщанської громади, планувала запропонувати цю ідею подружжю. Вона вважає:
“Сім’я — це цілісна система, мені важливо бачити, що батьки не просто люблять дітей, що вони мають порядність, оптимізм, любов до життя, якісь власні хобі. Ці люди можуть і дитині щось дати. Сім’я Романа та Ірини — саме така”.
Роман розповідає: “В перший раз до нас привезли одразу 5-ро дітей, це було справжнім “хрещенням”. У них хороша мама, але в неї були проблеми з житлом. Ми запрошували її у гості, щоб діти й мама могли спілкуватися. Зараз ми підтримуємо стосунки, зідзвонюємося, передаємо подарунки на день народження дітям”.
Що мотивує ставати патронатними вихователями? — запитали в Романа та Ірини.
“Я сам провів 1 рік в інтернаті, мені було 9, коли мама померла, — я знаю, що це таке, і мені хочеться вберегти дитину від цього досвіду”, — відповідає Роман. “Ми відчуваємо, що приносимо користь суспільству, робимо внесок у майбутнє дітей. Коли дитина потрапляє в хорошу сім’ю — вона не може піти з неї такою, як була раніше. Ми налаштовуємо себе на те, що ці діти — тимчасово, а від нас залежить дати дитині тепло, затишок, любов. Ми отримуємо позитивні емоції — спостерігаємо за метаморфозами дитини, коли вона розкривається, стає спокійнішою й впевненішою в собі. Є розуміння, що цей час пройшов для неї не дарма”.
Ірина додає: “Ми усвідомлюємо, що за цей час, що дитина була в нас, мама мала шанс щось виправити, ми просто допомогли дитині пережити це, допомогли мамі, бо були в цей момент із її дітьми. Ми відчуваємо, що потрібні”.
Роман з Іриною вважають, що для того, щоб створювати більше патронатних сімей, потрібно:
більше розповідати про патронат через усі можливі інформаційні канали
проводити зустрічі з такими, як вони, вихователями
показувати позитивний досвід у медіа, адже в більшості в новинах потрапляють негативні випадки й це відлякує.
А на 
— той самий великий стіл!