Дорога довжиною 100 років або улюблениця колективу
Що бажаємо своїм найближчим і найдорожчим людям в день народження? Ну звісно ж, до 100-річчя славного дожити! У Анни Іванівни Сичової сьогодні за плечима саме стільки смугастих літ, сповнених любові й щастя, сліз і непоправних втрат, спілкування з колегами, задоволення від улюбленої роботи, від гармонії з природою.
Працюючи в колективі, рідко хто замислюється, що про нього думають, яку пам’ять про себе тут залишить. Колишні працівники газети ”Народна трибуна” та районної друкарні про Анну Іванівну Сичову, яка багато років займала тут посади головного бухгалтера, найкращої думки: компетентна, інтелігентна, добра, людяна, завжди готова прийти на допомогу, весела, жартівлива, бойова, борець за справедливість…
З 1950 року дружать з нею колишній талановитий коректор редакції Леніна Григорівна Ільченко та справжній майстер своєї справи, метранпаж друкарні, потомствений поліграфіст, котра виросла біля верстатів на підприємстві, Галина Іванівна Баженова. Не змовляючись, вони зателефонували нам в редакцію (обидві люблять читати і з нетерпінням чекають кожен черговий номер “Вашого інтересу” в кіосках) й запропонували написати про сторічну мешканку Балти, яка “заслужила на добре слово і вітання з таким гарним ювілеєм”.
І ось минулого недільного морозного дня ми завітали до неї в гості. Ще й двох місяців не минуло, як перенесла жінка велике потрясіння – смерть сина Павла. Горе відразу ж негативно вплинуло на її стан здоров’я. Стала гірше чути, бачити, ледве пересувається. Зате з пам’яттю все в порядку. Зраділа нашому візитові, загорілися очі, коли перегортала сторінки минулого.
«Вечорами робити нічого – лежу й згадую свою біографію. Пролетіло життя, а наче нічого особливого й не було», – каже.
Головне, щоб сумління не мучило, не гризло. Анна Іванівна гідно прожила це своє сторіччя!
…Людина не буде по-справжньому насолоджуватися їжею, якщо не перестраждала від голоду, – не раз доводилося чути від людей, котрі вижили в роки голодомору. Аня народилася далеко від України, в Сибірському Алтайському краї, в селі Топольне, в сім’ї Івана та Анісьї Симонових, в якій виховувалось семеро дітей. Батько не чекав розкуркулення, репресій, що розпочалися. Домовившись з родиною, тихо зник і майнув аж до Казахстану. В 1932-му настав голод. Мама рятувала дітей, як могла. Одного разу знайшла на горищі кущ квасолі, давала всім по квасолині, щоб смоктали.Отримавши звісточку від тата – подалися до нього. З великими труднощами дісталися зимою до станції Аягус. Мешкали в юрті і землянці неподалік кам’яно-дробильного кар’єру, працювали на будівництві дороги.
Згодом переїхали до Магнітогорська. Аня встигла здобути неповну середню освіту, мала велике бажання вступити до фінансового технікуму. Якби ж не війна… Дівчина попросилася на роботу до військового шпиталю, а її послали… бухгалтером в господарську частину.
В 1944-му зустріла й покохала там воєнфельдшера Івана Сичова. РАГСу не було, тож начальник шпиталю поставив штампа у військовому квитку і поїхав чоловік на фронт.
«Народилася Тонечка, прийшла її реєструвати, а свідоцтва про шлюб нема. От і отримувала, як мати- одиначка, від держави допомоги 5 рублів», з сумом говорить про той нелегкий час Анна Іванівна.
Пригадався й голодний 1947-й, коли померла від тифу донька Світланочка.
В 1950-му ризикнула з чоловіком та дітьми, Тонечкою і Павликом, приїхати в Балту на запрошення старшого брата Івана Симонова. Він тут служив і саме пішов у відставку, почав працювати головним бухгалтером на хлібозаводі. Аню прийняли на таку ж посаду в редакції газети “Комунар”, бо мала стаж практичної роботи, вже тут заочно закінчила фінансовий технікум. Чоловік влаштувався у лікарні рентгенологом.
Редакція і друкарня знаходилися в приміщенні, де тепер Аваль Банк, пізніше розташувалися в центрі міста. Працювала Анна Іванівна при трьох редакторах – М. Степанову, П. Плаксієнку і Г.Пархоменку.
«Найкумеднішим був Пархоменко,– згадує вона.– Спочатку у нас був транспорт, яким керував дід Лебедєв – кінь і візок на двох колесах. Пізніше з’явився мотоцикл, “газик”. Якось кличе Григорій Кирилович водія ”газика”:
– Іване, ти де? Заводь машину, терміново їдемо в Пасицели!
– Не можу, колесо спустило!
– Дорогою підкачаєш, поїхали!
Якось 5 травня, в День преси, поїхав наш колектив на природу святкувати. Пекли картоплю на вогнищі. А як треба вже було повертатися, чую – редактор кричить мені:
– Анно Іванівно, ви де? Гасіть вогнище!
Ця вказівка дуже здивувала голову районної ради Миколу Приступу, який приїхав нас привітати.
– Отакої! А не зручніше, Кириловичу, тобі самому це зробити? – вигукнув він.
– Ага, ага, мабуть, зручніше…
Таких смішних історій всіх і не переказати. Вона їх згадує з доброю посмішкою. Обидва колективи тоді жили однією дружною сім’єю, цікаво і весело. З особливою любов’ю розповідала Анна Іванівна про молоденького тоді коректора Зіночку Красій. Як закохалася дівчина в портрет льотчика — космонавта Андріана Ніколаєва. Як заступник редактора Семен Цванг писав ніжні телеграми і віршовані листи Зіні від імені космонавта, а завідувачка відділу Лілія Сокур носила їх на пошту, умовила, аби поставили на конвертах відповідні штемпелі, на телеграмі – червону смужку з написом УРЯДОВА. Зіна вірила в цю казку, хвалилася всьому колективу отриманою кореспонденцією. Коли сказали їй правду про свій жарт- усі разом сміялися до сліз.
А от як вийшла Зіна заміж за Анатолія Вінницького – всі оточили молоде подружжя турботою, ініціатором усіх добрих справ, звичайно ж, була Анна Іванівна. Зінаїда Антонівна Вінницька, котра багато років потім редагувала Кодимську районку, на наше прохання поділитися спогадами розповіла:
– Балтський колектив був для мене найкращим, дружним, згуртованим, готовим підкласти плече підтримки. Редакція з друкарнею жили як одна сім’я. У нас спільна мета – добиватися, щоб газета була однією з кращих. Анна Іванівна була неперевершеним організатором, порадником і наставником для кожного з нас, особливо молодих. Вона просто випромінювала доброту, була веселою, запальною, дуже щирою, хорошою жінкою, мамою для нас. Вийшла я заміж. Моя мама далеко, тож вона – перша порадниця.
–Ти чого сумна?– прийшовши вранці на роботу, запитує мене. – Посварилися? Винен, звичайно, він?
Після щирої розмови я починала усвідомлювати, що сім’я – це не тільки кохання, а й взаєморозуміння.
Іншого разу скаржуся їй, що попросила чоловіка почистити картоплю, а він зробив це абияк. Краще сама тепер буду чистити.
– Не роби цього, доручай ще, підхвали, він навчиться.
– Чого така втомлена наша Зіна сьогодні? – бувало, цікавиться Анна Іванівна.
– Та вчора ж весь день прала і прибирала…
– Чому сама? Все треба робити удвох, дівчинко.Тоді й не перевтомлюватимешся.
Минуло відтоді 56 років, а я досі пам’ятаю її уроки. Можливо, вона мені сім’ю зберегла. Молодець!
Більше двох років я не могла завагітніти. Гадала – все, безплідна! І тут якось приносить листоноша купу газет, я почала їх переглядати, а вони до того смердять бензином чи фарбою – витримати не можу. Анна Іванівна пильно глянула на мене і урочисто так мовить:
– Вітаю тебе, Зіночко, нарешті, ми дочекалися. Ти – вагітна!
Вона таки правду сказала.
Невдовзі ми з чоловіком переїхали до Кодими. Десь через вісім місяців я народила першого синочка, Ігоря .Уявіть: в день виписки з пологового будинку з легкої руки Анни Іванівни примчали до нас на трьох машинах журналісти й поліграфісти з Балти із подарунками та приготовленими стравами. Не один рік потім приїздили вони вітати “сина редакції” з днем народження.
Раїса Григорівна Кода, яка тоді тільки розпочала свій трудовий шлях в друкарні економістом, теж з великою повагою говорить про А. І. Сичову:
– Ми в нашому дружному колективі всі любили Анну Іванівну. Це така запальна, енергійна, відкрита, розумна,
розвинена жінка, море симпатії! З усіма вміла знайти спільну мову, мала підхід до кожного працівника, тому й користувалася авторитетом.
…Але сама Анна Іванівна в нашій розмові більше говорить про людей, яких поважала. Щаслива, що донька Антоніна пішла її бухгалтерською стежкою, що син і донька подарували їй шестеро онуків, а ті, в свою чергу, — шестеро правнуків, чекають сьомого. Це найбільше її багатство. Внучка Аня, з якою тепер мешкає, турботливо доглядає бабусю. Весь час крутиться біля прабабусі її синок — першокласник Андрійко, який залюбки сфотографувався з прабабцею для газети.
Захоплення бабусі бджільництвом стало захопленням Ані.
«Кожна з них вам годинами може розповідати про цих працелюбних і розумних комах, – сказала Галина Іванівна Баженова. Спільна робота на пасіці обох Анют дуже зблизила.
На прощання ювілярка запросила нас на чай з нагоди свого сотого дня народження, показала альбом з фотографіями, упорядкований Анею. А ми побажали їй доброго здоров’я та багато уваги й радості від родини. І зробили висновок, в чому ж полягає секрет довголіття Анни Іванівни Сичової.
За словами її друзів, Бог дав цій жінці довголіття за її безмежну доброту, любов до людей і природи.
Людмила Шелих, Таїсія Крисько.