Ми живемо, як в раю
Мальовничий куточок у центрі села Ракулове Піщанської територіальної громади, дихає умиротворенням та спокоєм. Чисте повітря, напоєне пахощами липи та різнотрав’я, густа тінь від старих дерев, невеликий обмілілий ставочок, де оселився лелека, створюють картину безтурботного сільського життя. Так здається, коли на мить забуваєш про жорстоку дійсність, про війну та тисячі знедолених українців.
Ось у такій неймовірно прекрасній місцині стоїть будівля колишньої Ракулянської школи, яку, завдяки старанням благодійників, перетворили на сучасний прихисток для внутрішньо-переміщених осіб на базі Благодійного фонду “Карітас Одеса» при парафії Покрови Пресвятої Богородиці української греко-католицької церкви м. Балти.
Саме цей куточок села назвали раєм переміщені особи, які одними з перших поселилися у закладі і знайшли тут те, що відібрала у них війна: спокій, турботу, людське тепло та надію. Їх історії сумні, а іноді і трагічні.
Тетяна Кузьо (м. Сєвєродонецьк, Луганська область).
«Я вже другий раз біженка. З березня 2023 року подорожую світами. В 2014-му покинули Лугунщину дві мої доньки. Одна опинилася у Будапешті, іншій – офіцеру поліції, вдалося вирватися з окупації та перебратися до Одеси, де зараз і живе з сім’єю. Я жила з нею доки Благодійний фонд “Карітас Одеса УГКЦ” не запропонував мені переїхати в с. Ракулове, де щойно відкрився прихисток. Ми приїхали сюди і були у захваті. Це таке чудове місце, відремонтований будинок, дуже приємні люди, які не знають як нам догодити. Ми живемо тут вже тиждень. Нам готують дуже смачно. Тут природа дуже гарна. Співають пташки, гудуть бджоли, пахне липа. А вчора ми ходили у магазин. Там нас якийсь хлопчина пригостив морозивом. Нам і мед приносять, і суниці, і черешню. Ми були на чудовому концерті, плакали і сміялися. Це був бальзам на зранену душу. Місцеві до нас ставляться з розумінням, підтримують.
У Сєвєродонецьку я залишила свою душу. Це місто будували мої батьки, я його з камінчика знаю. Я залишалася там, поки до сусідки через стіну не прилетів снаряд. Від будинку залишилися одні стіни. Немає вікон, балкону. Але навіть не квартири шкода, а фотоальбомів, адже це спогади про батьків, дідусів. Там ми молоді і наші дітки. Це вже повернути неможливо. Наше місто наводнили окупанти, мародери і пацюки, які все зжирають.
Ми три дні вибиралися з окупованої території. Нас підтримували прості люди, пропонували їжу, воду, надавали притулок. Я покинула Сєвєродонецьк у червні минулого року. Не хотіла бути під окупантами, розмовляти їх мовою, хоча шістдесят років спілкувалася російською. Я не хотіла приймати їх віру, у мене був супротив і зневага до ворогів, тому, що вони нелюди, дике плем’я. Їм місця на цій землі немає. В рідне місто я не повернуся. Хотілося б поїхати, подивитися на квартиру, побачити брата-інваліда, відвідати могили рідних. А так, донька пропонує залишитися в Одесі. Разом буде краще».
Людмила Морозова (м. Херсон).
«Я не пошкодувала, що приїхала сюди, тут природа, ставлення до людей. Не передати. Отець Андрій чудова людина, добрий. Тут гарне обслуговування, затишні кімнати, усе новеньке. У Херсоні я прожила 55 років. Будинок вцілів, хоча були пошкоджені вікна, а ось сусідній розбомбили. Я виїхала з міста у листопаді 2022 року, бо було дуже тяжко, відімкнули світло, воду, не працювали банкомати, хоч на картку пенсія надходила, та отримати гроші було неможливо. Воду підвозили і питну, і технічну, але принести було нікому, багато людей з під’їзду виїхало. Коли Херсон звільнили і прийшли наші, з’явився зв’язок, я зателефонувала дочці в Одесу, яка виїхала значно раніше. Я вибиралася з Херсону самотужки. Взяла з собою лише кота, якого викохала з малесенького кошеняти. Так у сумці, замотаного у шарф, і привезла до Одеси. Він поводився дуже тихо. Онуки котикові зраділи.
У окупації було дуже страшно. Усіх заставляли голосувати, за руки хапали. А паспорт російський я не отримувала. Україна – моя батьківщина. Вона мені все дала, освіту, квартиру, роботу, пенсію. Я вдячна Україні.
Коли Херсон затопила дніпровська вода, до нашого мікрорайону вона не дійшла. В інших місцях була біда.
Мені у цьому прихистку дуже подобається. Тут цілюще повітря. Моє здоров’я покращилося. Я стараюся багато ходити, хоч у мене хворі ноги. Дякую усім, хто зробив цю велику справу. Персональна подяка отцю Андрію Сірко (церква Покрови Пресвятої Богородиці української греко-католицької церкви м. Балти). Він молодець, незвичайна людина».
Коли усі роботи по створенню прихистку були завершені, настав час перерізати жовто-блакитну стрічку та благословити гарну справу. З такої нагоди у Ракулове приїхали численні гості, яких зустрічали о. Андрій Сірко, парафіяни церкви, люди, які щойно поселилися у прихистку, виконуюча обов’язки Піщанського сільського голови Валентина Гулла та її заступник Володимир Гербенський, жителі села Ракулове.
Було що сказати численним гостям, які ініціювали створення прихистку в селі Ракулове. Сердечно привітала присутніх з гарною подією і Валентина Гулла.
Священнослужителі благословили прихисток, усіх, хто там проживає і працює та жителів села.
Піднесений настрій підтримували пісні самодіяльного козацького хору «Будьмо» та місцевих аматорів сцени. У піднебесся здіймалися молитви. Усім, причетним до гарної справи, бажали «Многая літа».
