Люди твои, Балтщина!
Сайт Baltalife.org продолжает печатать работы победителей конкурса «Люди твои, Балтщина», который состоялся по инициативе Балтского райсовета. Предлагаем читателям работу ученицы 8 класса Сеннянской ООШ I-II ст. Анастасии Шкарпиты, которая написала о своём односельчанине, ликвидаторе аварии на Чернобыльской АЭС Николае Пятковском и заняла первое место.
Нам є ким гордитися…
Завжди заздрила жителям тих сіл, у яких народились та виросли відомі люди, визначні особистості. У когось земляк – професор математики в Києві, у когось — народний депутат, а поряд з кимось народився і ріс майбутній Президент. І,тільки побувавши на зустрічі з нашим односельчанином — чорнобильцем П’ятківським Миколою Гурійовичем, зрозуміла – нам є ким пишатися і ким гордитися. Бо живе поряд з нами скромна людина, справжній чоловік, герой і захисник, який не виділявся серед інших жителів особливими досягненнями, просто чесно трудився в Балтському автодорі. Та, коли рідна земля покликала на допомогу, він не ховався за спинами інших, а без обдумувань вступив у нерівний бій зі страшним атомом. Скупі хвилини прощання з дружиною та синами. І ненароком промовлені слова: «Бережіть маму, дбайте про неї». Тоді Микола вже розумів, що їде в саме пекло атомного вибуху, але совість не дозволяла зупинитися чи дати задньої.
«Перед очима стояв у весняних квітах Чорнобиль, на вітрі рипіли гойдалки, на майданчику лежала покинута лялька, а пусті домівки лихими очима розбитих вікон дивилися на рятівника. Тихо, моторошно, наче все вимерло. І навіть птахи поніміли» — такими словами починає розповідь Микола Гурійович П’ятківський. Та наш земляк знав, що за ним стоїть його рідна земля, малі діти та старі батьки. І якщо не зупинити лихий атом, то скоро він розійдеться по всій Україні. Тому, не думаючи про себе, насипав чорнозем, колись родючий, а нині отруйний, на реактор. Працював новеньким грейдером, який щойно отримав, щоб будувати нові дороги, нове майбутнє для дітей і внуків. Та доля розпорядилась по-своєму.
Слухаю розповідь дідуся Миколи про те, як падали хлопці, підкошені радіацією, піднімалися і знову йшли в нерівний бій з невидимим ворогом, і волосся на голові дибки стає. З шостої ранку бригада ліквідаторів Балтського автодору працювала в Прип’яті, працювали більше норми, відмовляючись від госпіталізації. Пробули в Чорнобилі більше місяця і все сподівались, що скоро це пекло скінчиться. Бачив наш земляк на власні очі і чоловічу слабкість, як підкошують рентгени кремезних чоловіків. Як по одному забирали до лікарні друзів. А він ще тримався, бо знав, що вдома за нього моляться дружина та старенька мама. І саме їхня молитва дала вистояти Миколі Гурійовичу. А випробування, які йому довелося пережити, з роками стають гіркими спогадами, якими він ділиться з нами, новим поколінням , народженим після чорнобильського лиха. Ця катастрофа за одну мить перевернула життя мільйонів людей, не оминула і нашого земляка. Для когось ті страшні події вже забуті, хтось чув про них «краєм вуха», а я пережила їх своїм серцем і душею під час розповіді дідуся Миколи і зрозуміла: «Ось він, справжній герой, простий і скромний, яким потрібно гордитися! І це мій земляк!».
Завершуючи розмову з Миколою Гурійовичем, з вдячністю та повагою тисну йому руку. Розумію, що нам є чого повчитися у нашого земляка, є кому подякувати за життя, врятовані ліквідатором. Проходять роки після аварії, та біль і тривога не вщухають у душі дідуся Миколи і не заживає чорнобильська рана, яка запала не тільки в увесь організм, а й у саме серце.
Після цієї зустрічі неодноразово замислююся над тим, що про подвиг ліквідаторів потрібно пам’ятати не тільки напередодні відзначення річниці аварії на ЧАЕС, про них потрібно згадувати щодня і казати теплі слова: «Спасибі за подвиг! Спасибі за життя!»
Анастасія Шкарпіта